Військовий капелан з Прикарпаття розповів, як це

Отець Михайло служить у смілянській парафії Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ. Також є капеланом, у 2019 році пів року служив на цій посаді в 57-мій окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. З початку повномасштабного вторгнення росіян Михайло Шевчук продовжує допомагати українському війську.

Розповідає Голос-Інфо з посиланням на Платформу пам’яті Меморіал.

Ще нещодавно на місці смілянської церкви Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ стояла стара хата. Служби проходили прямо в ній, поки не почали планувати будівництво церкви. Відтоді служби проводились у будівельному вагончику.

Зараз у смілянській церкві Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ всюди пахне свіжістю – її освятили лише 22 грудня 2019 року. Тут панує незвична для храму атмосфера: за сходами стоять численні пакунки з посудом, одягом. На лавці – свіжі ягоди, в основному, смородина і малина. Все це для захисників, які повернулися в рідне місто на ротацію.

“Якось так складається, що я зараз немов зв’язковий між багатьма людьми. Окрім того, наша громада дуже свідома, тому й вдається знаходити як не те, то інше. Знаю, кому що потрібно. А ягоди – це вітаміни. Хлопцям же нашим теж треба підкріпити організм. Це їм наші прихожани принесли”, – каже отець Михайло Шевчук.

Родом отець Михайло з села Живачів, що на Івано-Франківщині. До отримання духовної освіти спочатку здобув аграрну – закінчив Львівський державний аграрний університет. Працював обліковцем рільничої, тракторної бригади. Потім отримав другу вищу освіту – вивчився на педагога у Чернівецькому університеті. Трохи попрацював за фахом, але довелось зробити паузу – призвали в армію.

“Хотів бути в розвідувальній роті, але не втрапив. Пам’ятаю, набирали в автобат, у піхоту, в танкісти, в артилерію тощо. А я лиш собі тоді молився, щоб якась мирна спеціальність і врешті, враховуючи, що знав ще завдяки аграрній освіті латинь, взяли у медичний батальйон“, – пригадує Михайло Шевчук.

Після завершення служби отець Михайло отримав третю вищу освіту – на цей раз духовну. Якийсь час був в селі регентом, а у 2000 році Михайла висвятили на священника і йому прийшов запит їхати на Черкащину.

Тоді, 22 роки тому, отець Михайло вів служби у хаті. Пізніше – виклопотав виділення землі для будівництва храму. У Смілі священник займає активну громадянську позицію – двічі був депутатом міськради. Брав участь і у протестах у 2004 та 2014 році.

З військовими він познайомився завдяки церковним святам. Священник одним з перших в Смілі запровадив освячення води у річці Тясмин на Водохреща. Для проведення була потрібна техніка та намети для містян – а допомогти з цим могли якраз військові.

З початку війни у 2014 році зв’язки священника із військовими стали тіснішими. Тоді представників духовенства зібрали в Пущі-Водиці, а капеланство стало офіційною складовою ЗСУ. Почав активно допомагати війську – проводжав в останню путь загиблих, допомагав духовно і матеріально живим. Збирав необхідне, а за потреби – і відвозив прямо на фронт.

“Я познайомився з батюшкою давно. Коли ще він лиш починав церкву цю будувати. Пригадую, як у 2014-му в останню путь проводжали нашого “Чеха”, Євгена Войцехівського. Треба було знайти священника, щоб достойно провів в путь Героя. У нас було багато волонтерів, але тоді не було нікого. Хтось розчаровувався, хтось втомився. А з батюшкою завжди всі впевнені в усьому. Він священник, але не боягуз. Так, зброю не тримає, але знаю, що нічого не боявся і був на передку там, де й не варто було б йому бути”, – розповідає голова Смілянсько-Камянської міськрайонної організації ветеранів повітряно-десантних військ Микола Цибуленко.

Священник пригадує, що спершу у поїздках на схід на нього дивилися як на якусь екзотику. Але згодом чоловік заслужив повагу військових, вони самі почали до нього звертатись. Дружина отця Михайла, пані Оксана, вже змирилася з тим, що її чоловік не просто священник, а й капелан. Спершу, каже, було геть важко, коли він час від часу їздив на декілька днів.

Священник розповідає, що на війні йому найважче говорити з захисниками, які переживають психологічні зриви через втрату побратимів: “У 57-й бригаді проходили окопи, ВОПи (взводні опорні пункти). Спілкувалися на різні теми. Попили кави, поговорили. Так ходив від взводу до взводу, від роти до роти, – посміхається Михайло Шевчук. – А роботи вистачало. Привозив певні атрибути релігійні, комусь потрібно було це. Хтось просто хотів спілкування. Був випадок, коли на очах в чоловіка загинув побратим, він тяжко це переживав, бунтував проти всього навколишнього… Це важко було, але слід було якось покращити його емоційний стан”.

Під час допомогти військовим отець Михайло не раз потрапляв у небезпечні ситуації. Пригадує, як одні з підопічних запропонували сфотографуватись біля техніки. Аж тут – щось свистить в повітрі.

“Заскочили в окоп, хлопці хапають зброю, а я питаю: “Що робити?” то один мені дав жменю соняшникового насіння, каже: “Їжте, батюшка”. Розумієте, і в таких критичних ситуаціях знаходили сил для жарту”, – пригадує.

Дружина Оксана Шевчук каже, що війна несе складні переживання. Згадує похорони командира підрозділу “Холодний Яр” батальйону “Айдар” Євгена Войцехівського з позивним “Чех”; Михайла Дімітрова з позивним “Гайдамака”, який воював у складі батальйону ім. Кульчицького.

“Пригадую: храмове свято, а до нас сюди якраз прийшли військові, просили батюшку відспівати “Чеха”. Тоді якось особливо стало тривожно. Але вони хотіли, щоб саме він відспівував. І так воно повелося, що він з ними зблизився, довіряють хлопці йому, – каже Оксана Шевчук. – понині бачу того Євгена і ту кікімору, яка в нього була”.

До 24 лютого, розповідає священник, дехто з людей частково звик до війни. Хоча вона не завершувалась ні на день і отець Михайло не втрачав зв’язок із фронтом. Але після початку повномасштабної війни люди отримали нове потрясіння. Збайдужіти не дають сирени, вони – постійне нагадування, що війна поряд.

На рідній Івано-Франківщині отця Михайла зараз живе його син. Коли в священника видається декілька вільних днів, то він радо їздить до рідних. Каже, в поїздці намагається знайти час і сходити десь в гори. Так, з родиною вони ходили на Говерлу, на Піп Іван Мармароський.