Івано-Франківщина як новий дім: Краматорські журналісти продовжують свою місію в умовах війни

Журналіст, член НСЖУ Максим Ходушко: «Жити й працювати у Краматорську – це бути людиною, яка хоче писати про це місто, про те, що воно живе й хоче жити; це бути великим оптимістом і просто любити Краматорськ».

Про це пише Голос-Інфо з посиланням на Школа Журналістики

Директор і головний редактор інтернет-видання «Краматорськ Пост» Дмитро Лук’яненко разом із журналістами Олексієм Ладикою та Максимом Ходушком після повномасштабного вторгнення понад півтора року провели на Івано-Франківщині: спочатку сім місяців у селі Коршеві, а потім – у місті Коломиї. Попри внесені війною серйозні корективи, вони ані на мить не полишали журналістську діяльність, оперативно забезпечували громаду Краматорська актуальною інформацією.

Краматорські медійники активно співпрацювали з Івано-Франківським Центром журналістської солідарності, брали участь у багатьох заходах, які проводив Центр. Саме тут, на Прикарпатті, всі троє долучилися до лав Національної спілки журналістів України і тепер перебувають у складі Івано-Франківської обласної спілки журналістів.

У вересні 2023-го Олексій Ладика, а в грудні й Максим Ходушко повернулися в рідне місто, де продовжують виконувати свій професійний журналістський обов’язок. Координаторка Івано-Франківського Центру журналістської солідарності Вікторія Плахта дотепер підтримує зв’язок із краматорськими колегами, тож днями, під час онлайн спілкування, поцікавилась, як сьогодні живеться й працюється журналістам у прифронтовому Краматорську, яке постійно піддається обстрілам.

Своїми враженнями ділиться Максим Ходушко:

– Жити у прифронтовому місті – це прокидатись о 4-й ранку за кільки митей до вибуху. А коли він уже стався – далекий, хвиля майже не смикнула шибки твого вікна – спати далі.

Жити у прифронтовому Краматорську – це чути артилерійську канонаду, але коли до вуха долітають звуки кулеметів переконувати себе (а це може бути справді так), що це наші тренуються.

Дивитись у вікно кімнати, в якій працюєш, і бачити не лише красу Крейдяних гір та один з великих районів сусіднього Слов’янська, але й дим від усіх страшних пожеж. Ген-ген, ліворуч, то димить нещасний Студенок на межі Харківської й Донецької областей. А ось щось горить між Слов’янськом та Краматорськом. Ще правіше – це, на жаль, схоже на прильоти десь у Миколаївці чи Лиманській громаді.

І все ж – у нас дуже гарно. Степовий простір, хай зі схилами, річки й озера навіть у межах постіндустріального, але зеленого міста, знайомі вулиці та парки і це глибоке небо, – влітку, що минуло, я бачив у ньому стільки незвичних хмар, як, здається, не бачив ніколи раніше.

Працювати журналістом у прифронтовому Краматорську – це робити щотижневий огляд обстрілів по всіх районах вільної Донеччини. Хоча ми пишемо у Краматорськ Пост переважно про місто та Краматорський район, для цього матеріалу та для огляду фронту робимо виняток.

Бувають зовсім погані дні, коли в стрічці оновлення за оновленням про якийсь обстріл. Цифри поранених та загиблих зростають із кожним наступним повідомленням.

А буває – поставиш світлини міста і все наче, як і було колись. Тихо, мирно. Спекотне літо переходить у спогади, уступаючи місце яскравій осені. Тільки новини, тільки звуки, тільки матеріали про загиблих героїв-земляків на нашому сайті… ціле кладовище вже.

Працювати в рідному прифронтовому місті – це кожного дня о десятій виходити з колегами з редакції на ранкову зустріч онлайн. Привіт, Коломиє! Привіт, Львове! Привіт, Києве!

Жити й працювати у Краматорську – це бути людиною, яка хоче писати про це місто, про те, що воно живе й хоче жити; це бути великим оптимістом і просто любити Краматорськ.

Підготувала Вікторія Стрільчук.

На фото Ярослава Хмарського: Крейдяні гори на околицях Краматорська; площа Миру в Краматорську; наслідки прильотів.