Історія мужнього воїна з Галича – Присліпського Василя Івановича

Присліпський Василь Іванович народився у селі Делієве в 1970 році. Закінчив училище за професією тракторист. Служив в армії. Працював в Україні, їздив на заробітки. Перебрався до Галича. Завів сім’ю, став щасливим батьком двох діток.

Пише Голос-Інфо з посиланням на Галицьку територіальну громаду.

Жив, як і всі українці.

Проте сталося вторгнення…

У перші дні війни Василь пішов добровольцем на фронт.

«Зробив дружині подарунок на 8 березня – пішов до військкомату – жартує сьогодні солдат. – Тоді було не до підготовок, а оскільки в мене за плечами була армія, то практично одразу я потрапив на Ізюмський напрямок, де у складі 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗС України воював до серпня».

За словами Василя Івановича, на початках в армії був певний хаос, не вистачало навіть найпримітивніших речей, не завжди був відповідний одяг. Єдине, з чим не було у них проблем – зі зброєю. Дуже допомагали волонтери. Проте після Ізюму все вже більш-менш виправилось.

«Після Ізюму нас передислокували на полігон у Житомирі, доукомплектували і відправили на Соледар. Далі був Бахмут. Після Бахмута – Часів Яр, де я й отримав поранення. Від чого точно – зараз сказати важко, але крили нас тоді всім. Після вибуху осколками мені відірвало частину ноги, побило другу ногу, вибило око та понівечило праву руку. Це був вже 2023 рік.»

Тож провоювавши більше року Василь Іванович отримав поранення і лікувався – спочатку в Дніпрі, Львові, потім – у Києві. Далі були лікарні Німеччини, потім знову львівські. Наразі боєць лікується вдома. Станом на зараз отримав другу групу інвалідності. Виготовляє інші необхідні документи.

«З історій можу згадати тільки момент, коли вдалося затрофеїти автомобіль у ворогів. Потім той автомобіль за мною закріпили. Тож доводилось ще займатись і доставкою. Так би мовити, працював спецводієм. А ще можу сказати, що за більш, ніж рік на фронті, я жодного разу не рив траншеї, завжди воював».

Щодо людей, яких доводилось захищати на місцях, то Василь Іванович згадує різне: «Були такі, що зустрічали нас з радістю, виносили їжу, допомагали. Але були й такі, котрі питали «Що ви тут робите?». По-різному було, але ми розуміли, що це наша земля, на неї прийшов ворог і наш обов’язок її захистити».

Сьогодні Герой, котрий боровся і вижив, лікується, оформляє документи і дякує Богу, за те, що живий, що повернувся додому, до сім’ї.

«Не дай Бог комусь бачити те, що бачать наші мужні воїни на фронті. Звичайно, ще багато треба виправити тут – у тилу. Але нинішнє основне завдання всієї України – вистояти там. А все інше – виправимо потім».

Дякуємо Василю Івановичу! Дякуємо всім мужнім воїнам, котрі сьогодні захищають нашу землю. Дякуємо всім, хто допомагав та допомагає. Тільки разом ми можемо наблизити той день, котрого всі з нетерпінням чекаємо.

Слава Україні! Слава її Героям!