Чому історичні драми — найслабша сторона української нової хвилі? Огляд на «Інший Франко»
У прокат вийшла історична драма «Інший Франко» режисерів Ігоря Висневського та Віталія Малахова. Фільм, який розповідає про сина класика української літератури Івана Франка — Петра.
Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і розповідає, чому історичне кіно у нас досі в глибокій кризі.
Львів після радянської окупації 1939 року. Сина Івана Франка, засновника «Пласту» та одного з засновників авіації в Галицькій армії Петра Франка заарештовує НКВС. На допиті Петро погоджується стати депутатом Верховної Ради УРСР, щоб легітимізувати міф про широку підтримку народних мас приєднання Західної України до СРСР.
У фільмі ми спостерігаємо, як Петро Франко намагається рятувати якихось знайомих від репресій, завдяки депутатському мандату і свариться з донькою, яка вважає, що він зрадив власні ідеали. Життя народного депутата УРСР Петра Франка перемежовується флешбеками з минулого, де він тренує перших пластунів, воює проти поляків у складі авіації УГА та під прикриттям інженера-технолога живе у підрадянському Харкові й передає західним країнам інформацію про Голодомор.
Аж ось у Франка день народження і на його порозі з’являється колишній друг по Пласту і шпигунській діяльності, а нині полковник НКВС — Андрій Грищук (повністю вигаданий персонаж). Грищук з часу тих самих пластунських ватр закоханий в дружину Франка і має на нього зуб, бо той наче покинув його напризволяще в радянському полоні. Грищук тонко натякає, що Франку треба з’їздити в Київ і що ця поїздка може бути останньою в його житті. Тому Франко має один день, щоб провести з сім’єю. А далі поїздка, яка стала фатальною для Петра Франка. Насправді досі достеменно невідомо — де, коли й за яких обставин загинув Петро Франко.
«Інший Франко» увібрав у себе всі вади сучасного українського історичного кіно, посівши своє почесне місце між «Забороненим» Романа Бровка та «Крути.1918» Олексія Шарапаєва. Вкотре підтвердивши той факт, що в історичне кіно — це одна з найслабших сторін в українській новій хвилі.
Що власне пропонує глядачеві «Інший Франко»? Схематичну, майже флешбечну біографію дуже опуклої та фундаментальної особистості Петра Франка, неякісну графіку авіаційної сцени на рівні комп’ютерних ігор початку 2000 років, музейний лоск в реконструкції Львова 1930-х, кітч на тему «національно-патріотичного виховання» та театральний пафос акторської гри. Це підтверджує В’ячеслав Довженко, який грає Петра Франка з притаманним пафосом для ролі в театрі.
Схожу історію в грі Довженка можна побачити й у «Будинок “Слово”: Нескінченний роман» Тараса Томенка, який ще очікує своєї прокатної прем’єри. Там Довженко з такими самими важкими театральним паузами й довгими сценами мовчазної вдумливої міміки грає Миколу Хвильового. Насправді місцями єдине, що відрізняє ролі Довженка у «Будинку “Слово”: Нескінченний роман» та «Іншому Франку» — це те, що Микола Хвильовий носив вуса.
На противагу йому виникає антагоніст Андрій Грищук у виконанні Ахтема Сеїтаблаєва, який після фільмів «Номери» та «Мирний-21» доводить, що актор він значно талановитіший, ніж режисер. Якщо взяти до уваги ролі Сеітаблаєва в «Додому» та «Ми є. Ми поруч» і додати роль Грищука — суворого мужчини зі шрамом, який намагається брати на «вдушливим прийомом» ворогів — то можна сказати, що Сеїтаблаєву явно не вистачає головної ролі в якомусь крепкому українському бойовику, де він би на повну силу розкрив свою маскулінну харизму.
Жіночі ролі дружини та доньок Петра Франка у фільмі мають достатньо часу та сцен, однак гра Надії Левченко, Лілії Юськевич та Ірини Кудашової не чіпляє та виглядає досить клішовано. Ось вам «вірна дружина», ось старша «донька-бунтарка», а ось молодша «татусева донечка».
Своєю структурою сюжету фільм нагадує давнішню російську картину «Втомлені сонцем» Нікіти Міхалкова, що отримала «Оскар», гран-прі Каннського кінофестивалю та спецприз у Венеції. Власне, там так само ідилічне життя веде, щоправда, не радянський депутат, а генерал. І так само це ідилічне життя перериває поява законспірованого чекіста, який завжди був закоханий в дружину головного героя. Це вже не згадуючи дуже схожі сцени з фортепіано та бійкою в поїзді.
Щоправда, бюджет фільму Міхалкова у 1994 році складав 2,8 мільйона доларів, а бюджет «Іншого Франка» у 2021 році, на жаль, лише 30 мільйонів гривень. І це ще одна важка і непоправна вада сучасного українського історичного кіно. Адже жанр історичної драми — це дороге кіно, яке потребує довгої й кропіткої роботи художника-постановника, художника з костюмів, залучення великої кількості сторонніх консультантів: від фахових істориків до антикварів та приватних колекціонерів. Без детального підбору локацій, інтер’єрів, костюмів та предметів побуту неможливо відтворити правдоподібність історичної епохи, а відтак падає загальна якість фільму. З цим у фільмі «Інший Франко» справи не те щоб зовсім кепські, але досить погані. Фільм виглядає штучним, а локації не реальні львівські квартири 1930-х, а музейні зали, що експонують дизайн інтер’єру львівських квартир 1930-х. Складається враження, ніби герої грають сцени у ляльковому будиночку Барбі, якби існувала серія цієї ляльки в образі галицької панянки в довоєнну епоху.
Окрім того, до фільму є низка питань щодо хронології подій. Наприклад, до того як врятований хлопчик дошкільного віку в 1933 році у 1941 раптом стає офіцером НКВС. А також дивним видається той факт, що Петра Франка «забирають в Київ» після його дня народження 28 червня, однак в поїзді він чує повідомлення про початок німецько-радянської війни 22 червня.
В сухому залишку, фільм «Інший Франко» — це ще одна спроба створити український історичний фільм-байопік про видатну постать, який не обійшов Сциллу і Харибду своїх попередників у жанрів: патріотичний пафос, що опускається до кітчу; допуск історичних «ляпів» задля сюжетного руху, музейний лоск історичної реконструкції та намагання «бронзувати», замість деконструювати історичну постать, яка стоїть в центрі сюжету.
Переглядів: 587
