Четверо чоловіків з однієї родини на Франківщині стали на захист Батьківщини

Військовослужбовець із села Мишин, що на Франківщині, Віктор Бурмей залишив будівельний бізнес та став на захист держави у 2022 році. Він — один з ініціаторів створення 77 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Окрім нього, на фронт пішли рідний брат Тарас та два його сини — Дмитро та Орест, які стали бойовими медиками. Про службу на Ізюмському напрямку, поранення та як син евакуював батька, читайте у матеріалі Суспільного.

Пише Голос-Інфо, посилаючись на Суспільне новини

Суворовське училище, підприємництво й війна

Віктор Бурмей — кадровий військовий. За Радянського Союзу закінчив Суворовське військове училище та Рязанське повітряно-десантне училище. Рік прослужив. З 2010 року чоловік зайнявся створенням одежі й спорядження для військових, зокрема для Нацгвардії України. Співпрацював з Міністерством оборони України.

Віктор каже: спорядження було застаріле, ще 1960 року випуску, а нова зброя, тенденції вимагали сучасних підходів. Згодом Віктор Бурмей переїхав за кордон, де займався будівельним бізнесом.

“Коли почалася війна у 2022 році, — повернувся. Власне, за два дні до цього був зарахований заступником командира і почали готувати батальйон”, — розповідає Віктор Бурмей.

Дім-прихисток для переселенців

У рідному Мишині, у домівці Бурмеїв, також знайшли прихисток переселенці з “гарячих” точок України.

“Хлопці пішли в ТРО і чоловік телефонував: Ларисо, шукають помешкання, їдуть люди. У нас жили переселенці з Києва, з Бучі — все було зайняте”, — каже Лариса Бурмей. — Найважче було чекати хлопців з війни. Кожну хвилинку дивишся, чи нема повідомлення”.

Потрібно відстоювати те, що ти маєш

На запитання: що спонукало тодішнього бізнесмена піти на фронт, Віктор Бурмей відповідає так: “Питання таке не виникало. І дітей я не стримував. Один син, другий син теж служили. Пішли одразу з перших днів у підрозділ, а потім через місяць вже виїхали на фронт. У нас немає того, що коли тобі тепло, то ти сидиш у теплі. Потрібно відстоювати те, що ти маєш. Це — така позиція по життю”.

“80% батальйону ніколи в армії не служили”

Упродовж місяця тривала підготовка добровольців у 77 батальйоні 102 бригади. У військовому формуванні був брак кадрових військових, які змогли б навчити новоспечених бійців, пригадує заступник командира батальйону Віктор Бурмей.

“80% батальйону ніколи в армії не служили, ніколи зброю в руках не тримали. Почалися тактичні заняття, заняття з вогневої підготовки, заняття з медицини – усе те, що потрібно було на війні”, — каже Віктор Бурмей.

Усі чоловіки із сім’ї пішли на війну

Допомагали налагодити роботу батальйону рідний брат Тарас та син Орест. На той час хлопець був студентом 6 курсу національного медичного університету Богомольця. Вчився на лікарській справі.

“24 лютого я був у Києві. Евакуювався, відповідно. Ми проробили всі маршрути, якими я мав виїхати у разі війни. Приїхав додому, виспався і пішов у батальйон. Протягом тижня записував людей. За тиждень створили медичний підрозділ і вже тоді ним займалися”, — розповідає син Орест.

Уже на службі він закінчував навчання в медуніверситеті. Хлопець налагоджував роботу медичного підрозділу.

“Ми зробили все можливе, щоб забезпечити бійців турнікетами. Щодо кровоспинного, ізраїльських бліндажів — не так, як би хотілося, але не так, як могло б бути, якби ми просто сиділи й нічого не робили. Все своїми силами й силами волонтерів. Тобто дуже багато людей над цими працювали”, — пригадує Орест Бурмей.

Після спецвишколу у вересні 2022 року Орест також вирушив у зону бойових дій. Інший син Дмитро пішов служити бойовим медиком у 74 батальйон 102 бригади.

Історії з деокупованих територій

“Уявіть, що в радіусі 40 км ви — єдиний лікарський пункт, — пригадує службу бойовий медик Орест. — Ми якось порахували, що половина наших медпрепаратів для лікування соматичних захворювань йшла якраз на цивільних людей. Одного дня до нас приїхала бабуся і чуємо вибух. Під’їжджає бабуся на велосипеді й каже, що вона їхала між двома гаражами, зачепилася на розтяжці й саме цей вибух ми почули. Бабуся просто на педалі дала, крутнула. Коли приїхала, не розказувала, що у неї серце болить чи про розтяжку. А попросила потрібні ліки. Це — про безстрашність наших людей. Хоч, думаю, її важко було чимось здивувати після того, що вона пережила і все село”.

Ізюмський напрямок: “Нас 300-400, а їх — тисяча”

Через місяць повномасштабного вторгнення Віктор Бурмей з бійцями батальйону вирушили на Ізюмський напрямок. Воїн пригадує: то був на той момент найважчий відтинок фронту — Краснопілля — Богородичне — Долина. Воїни стояли з 95 окремою десантно-штурмовою бригадою.

“Важко було, тому що ворог переважав нас і кількісно, і якісно. Ми нарахували за добу на фронті протяжністю 1 км 2 600 прильотів. Снаряди летіли, як кулі з автомата. Ворог готувався. Ми, на жаль, готувалися тільки від 24 лютого. Нас штурмував військовий корпус — це декілька тисяч людей. А в нас батальйонно-тактична група — 300-400 людей. Вдалося нам там встояти, слава Богу. Кажуть: якби знали, хто нас штурмує, то повтікали б, напевно”, — розповідає Віктор Бурмей.

Бійці здебільшого воювали на Ізюмському напрямку. Чоловік пригадує: тоді війська РФ хотіли взяти їх у кільце, але їм цього не вдалося.

“Потім ми зайняли оборону на Оскільському водосховищі — туди вигнали ворога. І було завдання — ми перейшли на кордон України з РФ на Харківському напрямку. І там теж було не весело, судячи з моєї ноги”, — каже Віктор Бурмей.

Розвідка на мінному полі та поранення

1 січня 2023 на Харківському напрямку під час розвідки на мінному полі Віктор Бурмей підірвався на міні, яку заклали військові РФ. Евакуював батька рідний син Орест.

“Причиною поранення стало з’ясування обставин загибелі двох військових. Їх троє виїжджали з лінії оборони, був приліт і двоє загинули. Виїхав на місце з командиром роти, з начальником розвідки. Почали шукати мінне поле. Знайшов я радіокеровані фугаси заправлені — це закладка вибухівки, яка спрацьовує на радіосигнал. Ворог пройшов і замінував шляхи. Я виходив з мінного поля по слідах противника. І вони вміють мінувати. Замінували свої сліди”, — каже Віктор Бурмей.

Чоловік підірвався на міні. Першу допомогу надали начальник розвідки та командир роти й викликали евакуаційну автівку. На допомогу виїхав син Орест.

“За годину ми доїхали, і пересів в автомобіль, в якому відбувалася евакуація до кінця. Ми перед пораненням мали поїхати у відпустку на Різдво. Казав батькові, що він точно поїде на Різдво додому. Я вірив, що стопа збережеться. На Різдво не потрапив, але вже сталося, як є”, — пригадує Орест Бурмей.

“Чоловік повинен робити те, що потрібно”

Військовослужбовцю медики зробили ампутацію. Почалося тривале лікування, підготовка до протезування.

“Протез — аж до коліна. У мене — американська стопа, ці культиприйомники робляться індивідуально на кожного постраждалого військовослужбовця. Перед тим, як замовляти протез, ти важишся, фіксують твій ріст, вагу, об’єм стопи. Роблять все, щоб взуття підходило. Спочатку був дубовий, але треба притертися і мозоль набити. Бувають фантомні болі”, — говорить Віктор Бурмей.

Наразі син Орест планує продовжити навчання в медуніверситеті, а його батько й надалі служити у війську. Він каже: “Чоловік повинен робити те, що потрібно, а не те, що він вважає за свій комфорт”.

Стежте за нами в соціальних мережах: Ютуб, Телеграм, Фейсбук та Інстаграм.