Анестезіолог ЗСУ Христина Ярмоліна: «Нікому не цікаво, яка ваша конфесія, всім важливий результат вашої віри»

Лікарка-анестезіолог ЗСУ Христина Ярмоліна, медична команда якої займається найскладнішою бойовою травмою, розповідає про те, що відбувається в лікарняних палатах та коїться в людських серцях, які попрощались з рідними, власним здоров’ям.

Пише Голос-Інфо з посиланням на Українську церкву ХВЄ м. Івано-Франківська

Ми бачимо в новинах багато кадрів бойових дій, влучань ракет, шахедів, з болем читаємо про втрати, кількість вбитих і поранених… Та як мало знаємо про те, що відбувається в лікарняних палатах, що коїться в людських серцях, які зазнали горя, попрощались з рідними, власним здоров’ям. Про це поговоримо з Христиною Ярмоліною, молодою лікаркою-анестезіологом, християнкою, яка врятувала не одне життя наших захисників.

– Христино, з чого почався твій шлях лікаря?

– У мене не було мрії стати лікарем, з дитинства нічого не знала про цю професію і нікого з близьких не було, щоб розповісти. Медицину обрала, швидше, як варіант виключення, бо нічого цікавішого не придумала.

– Як так склалося, що ти лікуєш військових?

– Навчання в медуніверситеті займає шість років і ще два – інтернатура. Після цього в Україні ми отримуємо сертифікат спеціаліста та можливість працювати лікарем. Через вісім років старань, навчань і вкладень мене не взяли на роботу туди, куди я дуже хотіла. Без адекватної причини та пояснень. Було відчуття, що мене розбили в найдрібніші уламки.

Тільки тепер я зрозуміла, що у Неба зовсім інші плани на моє життя. Далі події почали розвиватись дуже стрімко: я вступила у Військово-медичну академію на переспеціалізацію, і там відчула, що це моє місце. Вже по-іншому не уявляю свою роботу. Сьогодні працюю у команді анестезіологів ЗСУ.

– Який випадок залишився в серці найглибше?

– Наша команда займається найскладнішою бойовою травмою. «Скажи мені, Боже, чому саме я маю пройти цей шлях?» – співає Марина Круть. І я щоразу задаюсь таким же питанням. Після кожної пройденої складної ситуації зʼявляється думка: гірше вже не буде. Потім виявляється гірше буває. Так ми шліфуємось у нашій вірі.

Найкраще свідчення в моїй роботі – дія. Але дуже складно бути світлом, коли треба горіти в буревій, коли той вогонь заливає дощ і задуває вітер.

Зазвичай, пацієнти, що проживають найкритичніші ситуації у відділенні реанімації, не знають бригаду, яка перебуває поруч з ними кожну хвилину. А ми кожного врятованого чи втраченого пораненого памʼятаємо довго. Я можу без кінця розповідати історії трагедій з добрим чи поганим завершенням. Іноді цей трагізм неможливо осягнути розумом. Потрібно бути водночас анестезіологом, психологом, психотерапевтом, реабілітологом. Або просто бути. Бути поруч. Стати підтримкою, надією, безпекою, турботою та любовʼю. Дати ковток води або потримати за руку і пообіцяти, що я зроблю все, щоб ситуація налагодилась.

На минулому чергуванні приймала евакуацію. Один з пацієнтів мав складне поранення і внаслідок нього порушену свідомість. Спершу стабілізувала, тоді почала з ним розмовляти. Мені важливо зрозуміти чи він чує, чи бачить, чи оцінює свій стан критично, чи орієнтується в часі та просторі. Відповідав на питання із затримкою, але логічно та правильно.

«Денис, ти знаєш де зараз знаходишся?» «В Україні», – відповідає після тривалої паузи. «А конкретніше?» – допитуюсь, бо хочу, щоб розумів, що він у госпіталі. «Хіба це має якесь значення?» – посміхається. Зачепило… Завдяки Збройним Силам та Божій милості до нас ми сьогодні тут. В Україні. Все інше не має ніякого значення.

– Твої побажання всім українцям.

– Запамʼятайте лиш одне: нікому не цікаво, яка ваша конфесія, всім важливий результат вашої віри.
Надія ФІЦИК.