Актуальне інтерв’ю з Сергієм Курасом: «Україну потрібно творити там, де живете!»

Актуальне інтерв’ю з нашим земляком, прикарпатцем, Сергієм Курасом, автором книг «Колобайка» та «Підкова».

От бувають такі люди-свято, які заряджають своєю позитивною енергетикою все і всіх у радіусі «стонадцять» кілометрів! І це не вигадка, бо одного такого знаю і залюбки познайомлю з вами: Сергій Курас з міста Івано-Франківська. Нині він проживає й працює в будівництві у далекій сонячній Іспанії. Утім, це лише «прикриття», бо цей чоловік грає на кількох музичних інструментах, чудово співає, пише музику, вірші, поеми та прозові твори, захоплюється спортом, марить сценою, а ще – безмежно любить Україну. І ця любов допомогла йому видати до 30-річчя Української незалежності дві чудові книги – гумористичну повість «Колобайка» та пригодницьку поему «Підкова». Вони нещодавно побачили світ у київському видавництві «Гранка» і ще тепло пахнуть типографською фарбою. І поки книги готуються в дорогу до читачів, ми поспілкувалися з їхнім неймовірним автором (звісно ж, телефоном).

– Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, про свою малу Батьківщину, яку так любите.

– Я місцевий проект. Народився в самому Івано-Франківську, хоча мої тато й мама – вихідці з села.

Тато був начальником відділу Державтоінспекції міста Івано-Франківська і все життя служив у міліції, а мама – бухгалтер. Так вийшло, що я виріс між такими ж бешкетниками, як і сам, тож можу сказати, що мене виховували і двір, і сім’я. А оточення було непросте: у місті поряд розташовувалися двори, де жили сім’ї військових і міліціонерів. Їхні діти були трохи безбашенні. Я потрапляв у такі ситуації, коли мої друзі могли напитися і влаштувати дебош, а я їх намагався зупинити, бо вони мені були, як рідні брати. З одного боку бачив беспрєдєл, а з другого… в мене вся рідня по татовій лінії – вчителі, серед яких були і  директор та завуч школи. Тож я не вдався дуже правильним чи неправильним – десь посередині.

Тато дуже любив дисципліну і майже армійський порядок. Він нас із братом Стьопою, який молодший від мене на два роки, підіймав щоранку о 6-й годині, і ми бігали навколо міського озера – і в дощ, і в сніг, за будь-якої погоди. А це приблизно 7 кілометрів!  Зразу – через сльози і муки, а потім полюбили бігати. І пізніше – і в школі, і в армії – великі дистанції нам давалися легко, і ми були серед перших. А все завдяки татові! Це був той час, коли ми могли бути разом, бо робота нерідко забирала його навіть серед ночі. Мама також цілими днями працювала. Вона була хорошим бухгалтером, але все життя рахувала чужі гроші.

А в село до рідні я їздив з неабияким задоволенням. Навіть повертатися в місто не хотів.

Це для мене був рай, блаженство… Не хочу сказати, що ми там тільки байдики били. Ні-і-і! І дрова різали, і корів пасли, і по рибу ходили. Дитинство промайнуло на одному подиху. Воно в мене було казкове, по-справжньому щасливе. Моя велика рідня і прищепила мені любов до України. Тато був комуністом, але він завжди виступав за Україну і щиро служив людям.

У сім’ї ж траплялося немало парадоксів. Дідові брати, наприклад, служили один в УПА, а другий – з бандерівцями. До дідового батька приходили москалі і били його за те, що син в УПА, а прадід говорив: «Та другий же – за вас, від Сталінграда дійшов аж до Берліна й воював за совіти».  Вони й лишали. А потім приходили бандерівці й чіплялися, чого син за москалів? А він також відповідав: «Так другий же за вас, і загинув, підірвавшись у криївці». І ці його лишали у спокої.

Я зростав у тій особливій атмосфері, й тепер не можу сказати, що я якийсь правоцентрист чи лівоцентрист. Десь посередині, бо старався усіх і все зрозуміти – і добре, і погане. Не хотілося нікого зобідити, щоб сказати: оцей-от правильний, а цей – ні.

Наші двори розмовляли по-російському, і я також, бо таким було моє оточення. Але в якийсь момент мене ніби «переклинило», і я вирішив, що говоритиму українською. Це були 1980-ті роки. Друзі на мене спочатку поглядали з подивом, мовляв, «ти шо, звідки ти, хто такий?!»

– Та ви просто зламали систему…

– Може, й так… Я сказав собі, що говоритиму українською, незважаючи на те, як мене сприйматимуть. Ні, від мене не відреклися. Я спілкувався з друзями українською, а вони – російською. І ми чудово розуміли одне одного.

Потім я служив в армії. Оскільки мій тато був начальником міської Державтоінспекції, то він прямо спитав мене: «Якщо не хочеш, не служи. Можемо тебе “відмазати”». Мені це не сподобалося, тому так само прямо відповів: «Але ж і ти служив, і всі служать, то я що – якийсь особливий? І я служитиму!».

Свій вишкіл, або, як тоді казали, «учєбку», пройшов у військах зв’язку у Бродах на Львівщині. Штудіював азбуку Морзе і приймав сигнали на радіолокаційній станції. А потім служив на пеленгаторній точці біля молдавського села Марандени. Радянський Союз тоді вже тріщав по швах і от-от мав розпастися. Повітря було наелектризоване відчуттям свободи. В армії певний час побув комсоргом, а потім кинув комсомольський квиток. Ми з хлопцями, які не були зациклені на любові до СРСР, пеленгували зарубіжні станції і слухали радіо Ватикана, BBC, радіо «Свобода». Я був добре обізнаний, як розвивалися події, й радів із того. Бо виріс на мріях про вільну Україну, і тепер мені здавалося, що ці мрії нарешті можуть стати реальністю.

– Але ж Радянський Союз на той час іще не розпався і в армії не допускали вольностей. У вас, напевно, були проблеми?

– В армії мій внутрішній протест вирвався назовні. В Івано-Франківську тоді вже повісили українські синьо-жовті прапори, життя набирало обертів. Я виходив з хлопцями в курилку й розповідав їм про те, що відбувається. І… трохи не потрапив у дисциплінарний батальйон. На мене написали доповідну. Мій командир – вусатий майор Басаргін – походив із Росії, із того самого «суворого Челябінська». І сам він був сталево-суворий. Та про нього говорили, що мав слабке місце – любов до випивки, і що час від часу відходив у запій, тобто, просто зникав із військової частини. Не на день-два, а на кілька тижнів, а то й на місяць-другий. Я його п’яним ніколи не бачив, а в самій частині панував «сухий закон». Проте казали, що для командира він був неписаний. На моє щастя, прямісінько перед тим, як на мене накатали «тєлєгу», Басаргін «пропав».

Майора не було два місяці. А мене тим часом демобілізували. Я завжди був у якійсь конфронтації з начальством, спорив, шукав істину, відстоював правду. Моїм товаришам по службі дали гарні характеристики, вони демобілізувалися сержантами, вступали потім на «козирні» спеціальності – наприклад, на юрфак. А я так і залишився рядовим.

Замполіт каже: «Тобі пощастило, що немає командира, бо він тебе через твої виходки про свободу слова в дисбат би відправив. Так що дякуй збігу обставин!» Мене підвезли на станцію, і я на такому «розслабоні», хапнувши на всі груди вільного повітря, іду до вокзалу. І раптом чую суворий голос командира: «Таваріщ Курас!». Думаю: ну все, капець. Зараз поверне мене в частину. Повертаюся до нього: «Рядовой Курас по вашему пріказанію прібил!». А він дивиться на мене – такий собі залізний військовий, хоч трохи і «змучений “нарзаном”», – і каже: «Благодарю за службу!» І я в тих очах побачив повагу і те, що йому сподобалася моя незламність і що я до кінця залишався таким, як є. Я подякував йому. Він міцно потис мені руку, і ми розійшлися. Це, певно, було того варте.

– Ми вже стільки говоримо про «суворі будні». А коли ж, власне, ви почали писати вірші та музику?

– Коли я був у третьому класі, тато відвів мене в музичну школу на баян. Я провчився там чотири роки і втік звідти. Моїм покликанням була гітара. Лабав на ній у дворі. Перший віршик написав також у третьому класі. А все завдяки вчителю української мови Михайлу Дмитровичу Буряному. Він був учителем від Бога – мені, взагалі, завжди щастило на хороших учителів, які навчали того, що треба.

Є такі, котрі відбувають у школі свій предмет. А Микола Дмитрович ним жив! І вчив нас усього, що могло знадобитися нам у житті. Вчив, як мити руки, як зашнуровувати черевики, як класти мило, як вести словничок, куди занотовували невідомі слова чи поняття. Уроки були  надзвичайно цікаві. Якщо хтось його не слухав, то наступного дня Михайло Дмитрович приходив у школу з сатиричним чотиривіршем і культурно ставив неслухняного учня на місце. Весь клас сміявся, але це була форма змагання. Учитель зумів нас згуртувати й налаштувати на науку.

І от у третьому класі він дав нам завдання написати вірш. Я й написав свій перший віршик. Мені це заняття так сподобалося, що згодом переросло у велике захоплення. А потім народилися й пісні. Їх і зараз можна знайти і прослухати на Ютуб-каналі під псевдонімом Guzul Emigrant.

– Анумо, я вгадаю, яка у вас спеціальність по диплому… Ви, певно, гуманітарій?

– Ні! Інженер-механік автомобільного господарства. Закінчив Івано-Франківський університет нафти і газу. Я постійно був пов’язаний з автомобілями. Батько ще в 14 років навчив мене кермувати, і ми часто каталися з моїм братом Стьопою. Ми були такі щасливі, хоч батько нас, бувало, сварив, бо ми не завжди вміли правильно перемикати коробку передач. Відтоді я не розлучався з автомобілями. І навіть у своїй «Колобайці» вигадав такий собі «Себевіз» – перпетуум мобіле, який рухається за допомогою білок-вертихвосток. Одного разу мені наснився той вічний двигун. Але, прокинувшись, я забув простий механізм власних фантазій, ходив, мучився й не міг пригадати. Коли описав автомобіль у книзі, залишився невдоволеним, бо то було щось не те. Там точно не білки мали рухати карданний вал. Отак я стояв на порозі великого відкриття, але дива не сталося.

Ким я тільки не працював! Був слюсарем по автомобілях, завгоспом, завскладом, потім влаштувався на автозаправку. І в банку працював, і в суші-барі японського ресторану… Здав на права, закрив усі водійські категорії – хотілося кермувати фурою в Західній Європі. А отримати права у них непросто, бо на це довелося витратити три роки навчання і скласти сім іспитів. Та на фуру так і не сів. Захопився будівництвом! Так і будую вже багато років.

– Наскільки я розумію, частина цих робочих місць була вже в Іспанії. Відколи ви там проживаєте?

 – В Іспанії наша родина – а це ми з дружиною, син і донька – з 2001-го, так що цього року маємо свій родинний ювілей. А ще раніше, в 1997 році, ми з дружиною поїхали в Лондон і пробули там два роки. Їхати вдалеч нас змусили не гроші. Я й на заправці мав файний заробіток, і ще міг підзаробити. Просто хотілося побачити світ, дізнатися, як живуть люди в інших країнах, бо ми ж виросли за «залізною завісою». Це й позначилося на бажаннях, бо коли тебе в чомусь затискають, то хочеться, розірвавши кордони, вирватися на свободу.

Одного разу ми з донькою придумали співпрацю: вона малювала, а я писав віршики. І ми створили збірочку про Штефка-екстранеро. Штефко – це Стьопа, Стефан, а exstranero з іспанської – емігрант, чужа людина. Так-от Штефко й говорить:

Для чого у світі існують границі?

Ці «матриці» Штефкові – гірше в’язниці.

А воля – це спадок, усе, що він має.

Хіба його хтось а чи щось налякає?

Тут, далеко від України, я зрозумів, чому емігрантські пісні – найглибші і найпроникливіші. Бо на чужині починаєш ще більше любити й цінувати Україну. Ми три роки прожили в Іспанії без документів і не могли приїхати додому. Було дуже важко. Найбільше скучали за ріднею, природою, за українським, своїм, рідним. Ти виріс у цьому, і воно здавалося тобі вічним, непорушним. А коли опинився на чужині, то спочатку складається враження, що в тебе забрали з-під ніг землю, відчуваєш, що то було щастя, якого ти себе й позбавив. В Іспанії є все, що потрібно людині, але ніщо не може замінити батьківщини. Кожний, хто виїхав на чужину, звикає, але десь глибоко в душі сумує і з цим живе. Навіть якщо й не подає такої ознаки.

– Завжди ж можна повернутися в Україну…

– 21-й рік ми живемо в Іспанії та ще два прожили в Англії. Половину свідомого життя провели за кордоном. Це тепер і наш дім, хоча до батьківського дому хочеться. Я приїжджаю в Україну за першої-ліпшої можливості. Сумуючи за батьківщиною, я й написав у 2011 році «Колобайку». На той час у мене накопичилося багато власних пісень. І раптом захотілося їх зв’язати воєдино. Тому й вирішив написати такий собі напівмузичний твір на кшталт мюзикла. Захотілося заселити його героями з українських казок, дум, козацьких легенд. Я дуже любив у дитинстві читати казки й не міг без них заснути. Мріяв їх усіх поєднати в одному творі, щоб це читалося, щоб казка й реальність переплелися.

Я писав свої пісні багато років. Перша з них – про весну, кохання, солов’їв – присвячена моїй коханій дружині. Коли ми познайомилися, мені не було й 16-ти. Ця чарівна дівчина народилася в Сумах. Як Ковпак, який ішов від Путивля до Карпат, вона із Сумщини «дійшла» на Івано-Франківщину. Її тато був військовим. Спочатку жили в Польщі, а потім – у сусідньому будинку в Івано-Франківську. То й пісня була присвячена їй. Ми вже багато років разом, бо я – однолюб, як казав мій тато.

– Коли я прочитала «Колобайку», то була просто вражена. Як у цьому відносно невеликому творі вдалося поєднати стільки характерів, протилежностей, персонажів, дороги яких не перетиналися навіть у казкових фантазіях? Тут і мудрість, і гумор, і філософські роздуми…

– Мене ніколи не заносило в якийсь один бік. Я не був прикріплений до чогось одного. Навіть за Союзу вважав, що ми вільні й незалежні, як зараз би сказали – глобалізовані в межах СРСР. А коли прийшла Україна, зрозумів, що етнічне коріння насправді має велике значення, адже без нього ми стаємо безликими, а без своєї мови потроху забуваємо, хто ми, звідки? У «Колобайці», збагаченій діалектизмами, напевно, головна думка та, що люди повинні оберігати свою ідентичність, зокрема мову. У дитинстві я приїжджав до однієї бабці в село і там говорив одним діалектом, приїжджав до другої – там був інший говір. А в Івано-Франківську – також свій. Я мав задоволення відчути себе частинкою села чи міста, в якому перебував. Мені не хотілося нічого змінювати, бо нічого не дратувало. Навпаки, це було щастя перевтілення, коли мене повсюди бачили своїм. Я б дуже хотів, щоб люди, які проживають у селі, не стидалися свого діалекту, а навпаки, пишалися ним, плекали його і цінували те, що передали їм пращури. Утім, я ніколи не ділив людей на хороших і поганих за етнічними або мовними ознаками. Я не відмовлявся від тих, із ким мені було цікаво. Якщо людина має якийсь негатив, значить, вона пережила стрес, вагому причину, але в цілому всі люди дуже схожі між собою.

– А як же тоді боротьба протилежностей «по-колобайківському»?

– У житті нерідко стикаються особи з різними характерами й не завжди поступаються одна одній. Так і в «Колобайці» зіткнулися дві протилежності – козак Мамай, за яким сили добра, і відьмак Бабай – володар темних сил. Обоє колоритні, хар̀актерні й безмежно харизматичні. Дві особистості. Обидві – цікаві. Якби вони знайшли спільну мову й пустилися в одне русло, могли б гори перевернути. Але вони обидва – лідери. Створюють навколо себе групи підтримки і починають протистояти, доводити один одному, хто правильніший, кращий. Я не кажу, що це погано. Коли боротьба відбувається у грайливій формі – така конкуренція нормальна. Та коли все переростає у ворожнечу – то шкодить, руйнує і вбиває.

Є дві сили, які завжди йдуть поруч – добро і зло. Вони не можуть бути разом, але й не можуть одна без одної, підштовхуючи і рухаючи. Це і є той вічний двигун життя, який постійно котиться вперед. А мені вдалося їх примирити, хоч і в книзі, силою пісні. Бо якою «дрімучою» не була б душа, та й вона здатна відчувати прекрасне.

 – Мені сподобалася ще одна ідея «Колобайки» – ви чудово висміяли сподівання на гетьмана, який «прийде і все вирішить»…

– На жаль, це наша «ахіллесова п’ята». Я нещодавно побував в Україні. За роки в державі нічого особливо не змінюється: українці чекають чергового президента, який прийде і все змінить на краще. Але того ніколи не буде. Люди мають творити Україну там, де вони живуть, серед того кола й оточення, яке вони мають.

Треба змінювати мислення, усвідомлювати свої можливості щодо змін, тоді й держава зміниться. А в Україні панує система. Всі одне на одного дивляться й опускають руки, бо все корумповане, належить олігархам. Проте отих самих олігархів і бандитів прості люди й підтримують. Улещуються перед ними, дають їм силу й енергію для розвитку негативу, від якого самі й потерпають.

– Напрошується «Колобайка»-2, тільки суворіша.

– Це треба запитати в «Колобайки»-1, чи є сенс продовжувати? А поки що  слідом за цією книгою вийшла пригодницька поема «Підкова». Можна сказати, народилася з мого серця. Колись я прочитав повість українського письменника Адріана Кащенка «Над Кодацьким порогом» – про гетьмана Івана Сулиму. То була історична персона, непереможний козак-шибайголова, якого потім зрадили і стратили у Варшаві. Мене ця книга дуже вразила, і я взявся писати. Усі події відобразив у віршованій формі. А потім захотілося все змінити: зробити образ героя жартівливим і щоб не було трагічного фіналу. Серйозні речі – не завжди виправдані, бо вони навіюють сум, депресію. Ми й так занадто нашпиговані негативом і стражданнями. Тож хочеться трохи оптимізму, щоб можна було розгорнути крила. Коли твір подається в жартівливому стилі, то здається, що й героя сприймаєш так, ніби йому все під силу. 

Я часто замислююся над тим, що страждання в багатьох українців – це вже генетичне й передається з роду в рід. Мовляв, як можна жити й не страждати, адже так жили наші пращури? А хочеться, щоб життя, а особливо майбутнє, бачилося щасливим, щоб посил був такий: творити, радіти, будувати…

– Це правда, що твори в гумористичному стилі писати важче?

– Витягнути так, щоб читалося весело, і справді непросто. Бо самому треба мати такий енергетичний запал, щоб він передався через книгу читачеві, а той щоб і сам пройнявся позитивом і силою впевненості в собі.

Попри те, що українці завжди готові страждати, серед героїв нашого епосу  були ті, які здатні сприймати труднощі з усмішкою. Це зазвичай мудра людина з «холодною» головою, для якої не існує перешкод, щоб вирватися з  важкої ситуації. Така людина справді досконала, вона пізнала себе і життя, вона знає, куди йде. Мій Іван «із роду ковалів» – і є таким персонажем. Дуже сильний, рвучкий і водночас – страшенно позитивний. 

– Припускаю, що той образ – трохи автопортрет…

– Ну, хіба що трохи. Я ж його виплекав, виносив, як ту дитину… Чесно скажу, я сам вчуся в Івана протистояти труднощам і перешкодам. Він же вміє… І загалом, вважаю, що світ був би набагато кращим, безпечнішим, лагіднішим, якби більшість людей мала почуття гумору.

– До речі, в обох книгах є персонажі, котрі передбачають майбутнє. Ви, напевно, вірите в існування ворожок і в те, що вони можуть підказати правильний хід подій?

– У мене в самого деякі пісні виходили пророчими. От сідаєш і пишеш їх, а через роки – читаєш і розумієш, що все збулося. Мене це деколи насторожує й лякає. Людині краще не знати, що її чекає попереду, вона повинна завжди чекати хорошого і вміти дивуватися. Тож в один момент я припинив писати серйозне, бо воно таки справджується. І в «Колобайці», і в «Підкові» є образ ворожки. Але вважаю, що людині краще не знати, куди вона йде. Неважливо, що чекає попереду. Важливіше знати, що відбувається тут і зараз, бо саме це і впливає на майбутнє. Українці зазвичай люблять намріяти, нафантазувати і, не роблячи нічого для здійснення мрій, потім розчаровуватися й буцатися лобом об стіну. Такі люди не помічають найважливішого моменту в житті, не бачать основного.

– А яким ви уявляєте майбутнє своїх книг?

– Орієнтуюся насамперед на свідомих людей з почуттям гумору. Сподіваюся, що їм сподобається. Молодим, може, не буде так цікаво. Хоча… Таки не загадуватиму наперед. Життя мене навчило, що ніколи й ні в чому не потрібно зарікатися. Приміром, я завжди протестував проти наколок і татуювань, бо не розумів, як можна добровільно отак знущатися над своїм тілом. І тут мій син захопився татуюванням і на мій день народження зробив мені на нозі тату. 12 годин мене ніби ножем різали. Але в підсумку дуже класно вийшло і мені страшенно подобається. Так, життя непередбачуване! Як у тому фільмі: ніколи не кажи «ніколи».

Обидві книги я написав ще на початку 2010-х. Приходив із роботи після важкої праці й сідав за писанину. Трохи часу викрадав у дружини й дітей. Поставити крапку насправді важко. Весь час щось переробляєш. Багато часу забрала «Підкова». Боявся, щоб не згубити колориту, зберегти мелодику і щоб читалося цікаво, не було дуже довге й нудне. Оце для мене був виклик!

Уперше я видав «Підкову» кілька років тому. Проте лишився невдоволеним, бо її настільки літературно «причесали», що вона «скисла». Я дуже розчарувався, і  дотепер кількасот примірників стоять удома в мами на полиці. 200 примірників роздарував. Люди говорили, що читали й від душі сміялися. А от стрийко мій – тобто дядько – трохи стривожився. Сказав, що я круто загнув і створив темний світ, а не мусив би цього чіпати. Утім, зараз ставлюся до будь-якої думки нормально, легко, спокійно. Ні на кого не ображаюся. Ніхто мене не зачепить, не вдарить словом. Бо стільки людей – стільки й думок. Я зробив те, що хотів, і мені полегшало. Більше боліло, коли воно нікуди не виходило і жило, як той птах у клітці. А я люблю свободу. І хай це буде свобода моїх думок. А тоді нехай б’ють, висловлюючи свої критичні погляди.

Отже, дитя народилося, а яким воно виросте і як далеко піде, ще ніхто не знає. Навесні наступного року, а може, й раніше, я приїду на Івано-Франківщину, щоб презентувати обидві книги. Вони гарно зроблені, дуже мальовничі, бо ілюструвала їх художниця, а також письменниця й поетеса, з Полтавщини Олена Завітайло. Хочу відчути, що ці книги комусь потрібні. Я поки що цього не відчув, бо їх майже ніхто не бачив і ще не читав. Тож будьмо знайомі й до зустрічі в шаленому світі пригод!

Інтерв’ю вела Людмила ПЕРЕДЕРІЙ

P.S. Я прочитала обидві книги і отримала дуже позитивні враження.  «Колобайку» зокрема просто бачу на сцені. Це було б фантастичне видовище – захоплююче й колоритне. Не хочу перехвалити, але твір насправді розкішний, хоча через мовні викрутаси, напевно, важкуватий для запам’ятовування тексту. Та це також не факт. Постановка була б багатою і, їй-богу, наробила б дикого шелесту!

Віктор Воробйов